“Чому йому більше платять?”. Історія про проактивніть.

Це сталося давно, ще за старих часів. Приходить якось до пана працівник на ім’я Петро, знімає шапку, як годиться, та й каже:

— Добридень, пане. Питання одне мене не покоїть. Ось дивись: я на тебе працюю, сил багато витрачаю, піт заливає. Платиш ти мені на день по п’ять копійок. Я не скаржусь. Але Василю ти платиш п’ять карбованців за той самий день. А працюємо ми однаково. Чому ж така несправедливість?

— Розумне питання, — відказує пан. — Добре, Петре, дам тобі відповідь, але спершу зроби одне діло. Он бачиш, під двором щось везуть? Піди дізнайся, чи то сіно везуть?

Петро знизав плечима, але пішов. Повертається невдовзі і каже:

— Так, точно, сіно.

— Сіно — це добре, — погоджується пан. — А чи не з наших, з Наддніпрянських лугів привезли?

— Не знаю, — каже Петро.

— Ну, сходи, дізнайся.

Петро знову вирушає, повертається й доповідає:

— Таки так, з Наддніпрянських лугів.

— Ай, добрі ті луги. А сіно якого косу — першого чи другого?

— Не знаю, пане. Може, сходити спитати?

— Сходи, сходи, — каже пан.

Петро збігає і повертається:

— Сіно першого косу.

— Ото найкраще, що може бути. Треба брати. А почім за воза правлять?

Петро знову біжить до візників, повертається:

— П’ять карбованців просять, пане.

— Дорогувато, — каже пан. — А не пробував дізнатися, чи не можна сторгуватися?

— Не знаю, пане, — каже Петро, вже готуючись знову бігти запитати, як тут входить Василь і говорить:

— Добридень, пане! Тут мимо нашого двору сіно везли, гарне таке, з Наддніпрянських лугів, першого косу. П’ять карбованців за воза просили, але я з ними сторгувався на три. Завів їх до двору, вже розвантажуємо.

Тут пан і звертається до Петра:

— Бачиш, Петре, в чому різниця? Василь думає наперед і робить діло до кінця, а ти тільки виконуєш вказівки. Тому й платня у вас різна.